Плакали ноги. Найкращі роки – молоді. Вони й на спомини – найприємніші. Але бабі Ярині от не хочеться згадувати їх ані разу. Проте без її бажання приходять вони у старечу пам’ять. Особливо як виб’ється зі сну. Гонить їх, ті роки, баба Ярина, наче мару. І все життя дивується, як могла доля помилувати її і дарувати життя в тому пеклі. Ай набідувалася! А нащо стільки жити? Розділила б вона з охотою свої вісім із гаком десятків та всім покійним рідненьким. Раділа тілько, що дожила, коли здох Йосько. О-о-о! Пережила таки рябого ката!
Картини минулого, наче привиди, з’являються перед очима і не дають спокою. Серце заходиться до ранку. А нині доводиться ще й уголос пригадувати все те: журналістка прийшла в село, ось їй і настренчили бабу Ярину. Старожила, мовляв. Але розказати те – все одно, що пережити ще раз.
– Ай було, дитинко!… Тязько мені!… Ще й сніг не випав – ми вже пухли. Потім по другому разові… Сусідка часом пригостить кусінчиком хліба: мала, бо чоловікові давали буханку за викопану яму. Душ на тридцять яма. Потім уже й не стілько мерло, не було кому… А як хотілось тої бараболі, що недавно ще варили свиням! Їм завше вибирали дрібну, зеленувату, а гнилу викидали. Тоді ж і гнилу їли б, та де ж її знайдеш?!. Поле все перерили і не раз…
Якби не голова тутешній, то ще більше людей вимерло б. Добрящий чоловік! Забрали: не вигідний був владі. А після нього вже активісти старалися, трясли через день. Ковіньками шукали зерно геть у землі. Все загребли під мітелку. Лишили у хаті один голод. А до нього стала заходити і смерть. Та все частіше. Спочатку забрала бабуню, потім – дідуня і тата, вони завше свою часточку віддавали дітям… А ще за два тижні в снігу лежали до весни сестричка і братик. Розмерзлася земля – викопали ямку. Навесні не стало Петра (це чоловік) і мами. Ой мамо-мамо… Як же витримували Ви стілько смертей! Не витримали… Що їли? Що могло пожуватися. Нашморгаємо, було, листя з липи, підсушимо, перемнемо. Додавали полови, щоб купи трималося. Виходили такі лип’яники. Мусили їсти. Та не могли переварити такого худоб’ячого їдла шлуночки дворічної Ксені і п’ятимісячної Надійки.
– Доціньки мої маню-у-у-ні… – зітхає баба Ярина і замовкає: чужа людина в хаті. Втирає сльози, котрі розійшлися борозенцями зморшок. Де вже їх береться стільки, тих сліз? – Вижила б хоч одненька – мала б я ниньки онуків і правнуків, не дали б мені скніти самій отут’о на цьому одшибі…
Старенька знову замовкла. У голові гаряче. Думки плутаються, слова не йдуть на підмогу. Лише пам’ять вихоплює з давнини постаті покійних. Манюня Ксеня в останні деньочки все шепотіла:
– Хоцу їці…
А пізніше:
– Хоцу… мелти… Хоцу… мелти…
Батько… Як був охляв! Досі бачить його згаслі очі, ями на лицях і кволу, як у столітнього дідка, ходу. А було ж йому лиш сорок сім. Таким і лишився в пам’яті… Ой думи, гетьте! Серце рветься!
– Я теж була геть ослабла. А зосталася вже найстаршою. Якось відчуняла. А сестра жила в сусідньому селі, то там дерли останнє. Лишали тілько те, що в тобі. І на тобі: ганчір’я. П’ятерочко діточок поховала. Поховала? Закопала! Поховань тоді не було. Хіба так ховають? На метр, як не менше, викопала землі. Поклала майже голими: одежину лишала живим. А Володик і Гапочка навесні вмерли, то лопушками личка накрила. За ними і плакати нікому було. П’ятеро за півроку. Так і звікувала сама. Ай тужила, бідна, за янголятками…
Молода пам’ять – не стара: все тримає. Та й хіба таке забудеш?.. Сестра Ганна пішла в землю ще тридцять другого, за нею і четверо її пискляток. Чоловік не пережив зими тридцять третього. Могилень – на січень так казали – доконав родину. У Долиняків теж усі хатні вимерли. До весни не дожило півкутка! А до зелених колосків дотягнули одиниці. Хрестики із двох патичків – обіч хат. Он Мотря позавчора представилась. Ми – ровесниці. І діток старших породили в один рік… Померла. Так тепер кажуть. А тоді про наших бідних дітей голова артілі казав: виздихали. Ще довго тим страшним словом і люди заміняли нормальне. Не зникло воно дотепер, те слово. Мерли мовчки, як худоба. І закопували мовчки. То язик дурний і собі повертається казати так…
– Хто тепер, дитино, повірить, що таке було… Он Мотрі… покійної… г’онука малою казала: вам добре було, бо ніхто не змушував їсти…
Бабуня Ярина знову поринає у спогади.
– Якось ішли ми по хопту на якість розхристанці (такі млинці). А їхала гарба, й за нею волочилась мертва дівоча коса і звисали спухлі ноги. З них на землю скрапувала сукровиця. Ми йшли ззаду і обходили ті мокрі місця. Казали: “Не ставай, це ноги плакали”… Кістлява лапа голоду задушила і маленьку годувальницю-корівку, так і не дочекалася паші. На соломі з покрівлі довго не протягнеш. “Тепер нам капутень без Манюньої”, – бідкалися мама, поки не злягли…
Про все не розкажеш. А про біль… Хіба є такі слова, щоб передали, як болить, що навіть знаку ніякого нема над рідненькими. Ні хреста, ні дерева, ні каменя. Зате той камінь – у неї на серці, давить на нього, душить душу цілий вік. Нема святих могилок, яким хочеться вклонитися. Два брати, які пережили голодівку, хоч на пам’ятнику живуть. Світяться буквами їхні імена в центрі села, наче очима дивляться хлопці-захисники на світ. А де покояться померлі голодною смертю? Наче у прірву, кинули в землю. Як і не було. Тільки біль залишився. І пам’ять. А як не стане й тих, хто ще пам’ятає?… Що тоді? Історія ж може нагадати…
– Бабуню, люди тоді знали, що голод був не від неврожаю?
– Хто думав, той знав. Недорід можна пережити, він не раз був. Недорід – од Бога, а голод… Голод – од людей.
(© Любов СЕРДУНИЧ, зб-ка “Барва смерті – 33-ій”. – 2004).
