Показ дописів із міткою голодомор. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою голодомор. Показати всі дописи

понеділок, 13 листопада 2023 р.

Голодомор

Добірка корисностей:

  • (НЕ) СКЛАДНА ІСТОРІЯ: ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОМІКС ПРО ГОЛОДОМОР  https://supportyourart.com/stories/ne-skladna-istoriya-pershyy-ukrayinskyy-komiks-pro-holodomor/?fbclid=IwAR3HGHTgVMOuLEHMGKCCP4vuj3z1OHLXMvKuhAEi03d8siJyNda-gFvzJAM
  • плакат https://i.pinimg.com/originals/ae/9b/87/ae9b87649c8e6da6ace49dd14aca17fb.jpg
  • паперова свічка майстер-клас https://krokotak.com/2019/12/paper-candles-3/
  • майстер-клас, крафт, колосок памяті про голодомору https://krokotak.com/2019/08/wheat-kids-craft/
  • розтяжка для оформлення тут https://ru.pinterest.com/knittedcharm/%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80/


Трагічні події та злочини сьогодення доводять: жива пам’ять надзвичайно важлива; ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені світовою спільнотою, а жертви – вшановані.

✔ Плакат - "Голодомор: знати, щоб бути!" (Завантажити )


✔ Плакати присвячені темі "Голодомору" (Завантажити)


✔ Хмаринки слів









 

Виховні заходи

✔ Виховний захід "Голодомор - 1932-1933років - трагедія України та людства" (3-4 клас) (Завантажити)


✔ Урок пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932 – 1933 рр. "Найцінніший скарб..." (7 клас) (Завантажити)

✔ Виховна година для учнів на тему : " Голодомор 1932 - 1933 р. - геноцид українського народу." (7 клас) (Завантажити)

✔ Виховний захід "Пам`яті жертв Голодомору" (9-11 клас) (Завантажити)

✔ Урок- конференція "Голодомор - геноцид українського народу" (10 клас) (Завантажити)

✔ Виховний захід « ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 РОКІВ УКРАЇНА ПАМ’ЯТАЄ» (11 клас) (Завантажити)

Поробки, розмальовки

✔ Квітка незабудька (шаблон) (Завантажити)

Докладно про використання квітки незабудьки - у матеріалах сайту "Лицем до дитини"

Інформаційні відео, мультфільми

✔ Голодний Дух - День пам'яті жертв Голодомору

✔ Голодомор в Україні: спогади живих свідків геноциду

✔ Голодомор 1932-1933 років: історія трагедії

 Пам’яті Голодомору 

Ми зараз живі, бо нашим предкам пощастило вижити.
Вони знайшли можливість не вмерти.
Так, про це страшно говорити.
Але радянська влада свідомо убивала українців штучним Голодом.
І по сей день вони називають Голодомор «неврожаєм».
Ми зараз живі, щоб стати голосом усіх тих, чиє життя назавжди обірвалося.
«Чорні дошки», в яких люди були повністю приречені на вимирання і сходили з розуму; «Торгсіни», в яких вимінювали сімейні цінності за кусок хліба і змушували бідних голодних жінок продавати своє тіло за кілограм цукру; розкуркулення; нереальні плани хлібозаготівлі; вбивчі закони про «5 колосків»; переслідування; штучно створені умови, щоб, навіть ті, хто дістався у місто— мерли на вулицях.
Цих злочинів безліч.
Російська система будувала свою імперію зла на кістках, крові і грошах українців.
Тільки «Торгсіни» за 2 роки Голодомору заробили понад 39 мільйонів золотих рублів. На ці гроші Союз будував заводи на своїх територіях, де знову ж таки, каторожно працювали репресовані українці.
Про Голодомори брехали, а величезну смертність від Голоду перекладали на самих українців, буцімто вони мруть, бо антикомуністи.
Смерть від Голоду фіксували, як смерть від розладів харчування/від старості/старечий маразм/приписували якусь хворобу.
Сьогодні ми живі є голосом тих, 4 мільйонів людей, яких убив Голод 1932-1933 року.
Дуже мало країн у світі визнало Голодомор геноцидом української нації.
Ми маємо розказувати правду, щоби винуватець був покараний за всі злочини і минулого, і теперішнього; щоби кожен у великому світі розумів: хто такі українці і не намагався нас «братати» з росіянами.
Ми не брати. І ніколи ними не були.
Ми вільні люди, які хочуть жити і хочуть справедливости.
Запалюю свічку в пам’ять про усих убитих Голодом українців.
Мені дуже болить.
І відчуваю величезну відповідальність перед Ними.
Автор тексту і фото Христя Кішик

субота, 26 листопада 2022 р.

Оповідання про Голодомор

 

Плакали ноги. Найкращі роки – молоді. Вони й на спомини – найприємніші. Але бабі Ярині от не хочеться згадувати їх ані разу. Проте без її бажання приходять вони у старечу пам’ять. Особливо як виб’ється зі сну. Гонить їх, ті роки, баба Ярина, наче мару. І все життя дивується, як могла доля помилувати її і дарувати життя в тому пеклі. Ай набідувалася! А нащо стільки жити? Розділила б вона з охотою свої вісім із гаком десятків та всім покійним рідненьким. Раділа тілько, що дожила, коли здох Йосько. О-о-о! Пережила таки рябого ката!
Картини минулого, наче привиди, з’являються перед очима і не дають спокою. Серце заходиться до ранку. А нині доводиться ще й уголос пригадувати все те: журналістка прийшла в село, ось їй і настренчили бабу Ярину. Старожила, мовляв. Але розказати те – все одно, що пережити ще раз.
– Ай було, дитинко!… Тязько мені!… Ще й сніг не випав – ми вже пухли. Потім по другому разові… Сусідка часом пригостить кусінчиком хліба: мала, бо чоловікові давали буханку за викопану яму. Душ на тридцять яма. Потім уже й не стілько мерло, не було кому… А як хотілось тої бараболі, що недавно ще варили свиням! Їм завше вибирали дрібну, зеленувату, а гнилу викидали. Тоді ж і гнилу їли б, та де ж її знайдеш?!. Поле все перерили і не раз…
Якби не голова тутешній, то ще більше людей вимерло б. Добрящий чоловік! Забрали: не вигідний був владі. А після нього вже активісти старалися, трясли через день. Ковіньками шукали зерно геть у землі. Все загребли під мітелку. Лишили у хаті один голод. А до нього стала заходити і смерть. Та все частіше. Спочатку забрала бабуню, потім – дідуня і тата, вони завше свою часточку віддавали дітям… А ще за два тижні в снігу лежали до весни сестричка і братик. Розмерзлася земля – викопали ямку. Навесні не стало Петра (це чоловік) і мами. Ой мамо-мамо… Як же витримували Ви стілько смертей! Не витримали… Що їли? Що могло пожуватися. Нашморгаємо, було, листя з липи, підсушимо, перемнемо. Додавали полови, щоб купи трималося. Виходили такі лип’яники. Мусили їсти. Та не могли переварити такого худоб’ячого їдла шлуночки дворічної Ксені і п’ятимісячної Надійки.
– Доціньки мої маню-у-у-ні… – зітхає баба Ярина і замовкає: чужа людина в хаті. Втирає сльози, котрі розійшлися борозенцями зморшок. Де вже їх береться стільки, тих сліз? – Вижила б хоч одненька – мала б я ниньки онуків і правнуків, не дали б мені скніти самій отут’о на цьому одшибі…
Старенька знову замовкла. У голові гаряче. Думки плутаються, слова не йдуть на підмогу. Лише пам’ять вихоплює з давнини постаті покійних. Манюня Ксеня в останні деньочки все шепотіла:
– Хоцу їці…

А пізніше:

– Хоцу… мелти… Хоцу… мелти…

Батько… Як був охляв! Досі бачить його згаслі очі, ями на лицях і кволу, як у столітнього дідка, ходу. А було ж йому лиш сорок сім. Таким і лишився в пам’яті… Ой думи, гетьте! Серце рветься!

– Я теж була геть ослабла. А зосталася вже найстаршою. Якось відчуняла. А сестра жила в сусідньому селі, то там дерли останнє. Лишали тілько те, що в тобі. І на тобі: ганчір’я. П’ятерочко діточок поховала. Поховала? Закопала! Поховань тоді не було. Хіба так ховають? На метр, як не менше, викопала землі. Поклала майже голими: одежину лишала живим. А Володик і Гапочка навесні вмерли, то лопушками личка накрила. За ними і плакати нікому було. П’ятеро за півроку. Так і звікувала сама. Ай тужила, бідна, за янголятками…

Молода пам’ять – не стара: все тримає. Та й хіба таке забудеш?.. Сестра Ганна пішла в землю ще тридцять другого, за нею і четверо її пискляток. Чоловік не пережив зими тридцять третього. Могилень – на січень так казали – доконав родину. У Долиняків теж усі хатні вимерли. До весни не дожило півкутка! А до зелених колосків дотягнули одиниці. Хрестики із двох патичків – обіч хат. Он Мотря позавчора представилась. Ми – ровесниці. І діток старших породили в один рік… Померла. Так тепер кажуть. А тоді про наших бідних дітей голова артілі казав: виздихали. Ще довго тим страшним словом і люди заміняли нормальне. Не зникло воно дотепер, те слово. Мерли мовчки, як худоба. І закопували мовчки. То язик дурний і собі повертається казати так…


– Хто тепер, дитино, повірить, що таке було… Он Мотрі… покійної… г’онука малою казала: вам добре було, бо ніхто не змушував їсти…


Бабуня Ярина знову поринає у спогади.


– Якось ішли ми по хопту на якість розхристанці (такі млинці). А їхала гарба, й за нею волочилась мертва дівоча коса і звисали спухлі ноги. З них на землю скрапувала сукровиця. Ми йшли ззаду і обходили ті мокрі місця. Казали: “Не ставай, це ноги плакали”… Кістлява лапа голоду задушила і маленьку годувальницю-корівку, так і не дочекалася паші. На соломі з покрівлі довго не протягнеш. “Тепер нам капутень без Манюньої”, – бідкалися мама, поки не злягли…

Про все не розкажеш. А про біль… Хіба є такі слова, щоб передали, як болить, що навіть знаку ніякого нема над рідненькими. Ні хреста, ні дерева, ні каменя. Зате той камінь – у неї на серці, давить на нього, душить душу цілий вік. Нема святих могилок, яким хочеться вклонитися. Два брати, які пережили голодівку, хоч на пам’ятнику живуть. Світяться буквами їхні імена в центрі села, наче очима дивляться хлопці-захисники на світ. А де покояться померлі голодною смертю? Наче у прірву, кинули в землю. Як і не було. Тільки біль залишився. І пам’ять. А як не стане й тих, хто ще пам’ятає?… Що тоді? Історія ж може нагадати…

– Бабуню, люди тоді знали, що голод був не від неврожаю?

– Хто думав, той знав. Недорід можна пережити, він не раз був. Недорід – од Бога, а голод… Голод – од людей.


(© Любов СЕРДУНИЧ, зб-ка “Барва смерті – 33-ій”. – 2004).