НАПЕРЕДОДНІ
[Два сонети]
О. Ш.
1
Коли приходиш ніжний і шумкий
І дзвоном слів перетинаєш спокій,
Мені здається: з весняних потоків
Пливуть бурхливі і ясні струмки.
Тоді вдаряють спінені думки
У таємничість непочатих років,
Куди пірве твої юнацькі кроки
Далекий шлях – тривожний і стрімкий.
Так радісно тримать мої долоні
У цій кімнаті, де в низькім поклоні
Схилились айстри на овальний стіл;
Та все ж життя – це обрії далекі,
Це літаків непогамовний клекіт,
І у руках – скажений скоростріл.
2
Не раз кажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!
І знаю я – в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.
Щось захлисне, мов повінна ріка,
Моє лице і всі знайомі речі,
Бо щастя вихром упаде на плечі
Й закрутить дні, мов крила вітряка.
Та ледве прийде кликане і ждане,
Та кинеш все, щоб на гучні майдани
Піти у слід за тисячами ніг…
І раптом пам’ять, мов натхненний майстер, вогнем замлює золотавість айстер,
Овальний стіл – і мій веселий сміх.
СУЧАСНИКАМ
“Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби – спокійний і суворий.
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”
Але для мене – у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому є й моя сміливість:
Палити сонце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив.
Та там, де треба, – я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
***
Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.
Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключів і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.
Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду в чорну ніч
І йти крізь січні в теплі квітні,
Крізь біль розлук – у радість стріч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари,
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.
ПОВОРОТ
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, –
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини – гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо – до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря – тепле та іскристе!
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі – зимні чи ворожі.
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде – чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти – дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
МУЖЧИНАМ
Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа – криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, –
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
БЕЗ НАЗВИ
Д.Д.
Не любов, не примха й не пригода, –
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.
І коли твоя душа, воскресла,
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай, чиї надхненні весла
Темний берег вміли відштовхнуть.
Не любов, не ніжність і не пристрасть, –
Тільки серце – збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!
ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ
За вікнами день холоне, У вікнах – перші вогні...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма, –
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою –
Я плакать буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок, гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань –
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.
Олена Теліга
(1907–1942)
Олена Теліга з дому Шовгенівих народилась у петербурзі 21 липня 1907 р. Родина Шовгенівих належала до середовища петербурзької російськомовної інтелігенції, а хрещеною Олени була російська поетка Зінаїда Гіппіус.
У 1917 р. батько Олени Іван Шовгенів став професором Київського Політехнічного Інституту, родина переїхала до Києва та оселилась у професорському будинку на території Політехніки. Олена навчалась у І Київській приватній жіночій гімназії Олександри Дучинської та опановувала німецьку, французьку та українську мови.
У 1919 р. Іван Шовгенів був призначений міністром в уряді Української Народної Республіки, але наступного року через наступ більшовиків був змушений виїхати до Польщі. Навесні 1922 р. Олена разом із своєю матір’ю та молодшим братом виїхали з Києва до батька, проте по дорозі у Вінниці вони були заарештовані та ув’язнені більшовиками. Після звільнення Шовгеніви прибули до Кам’янця-Подільського, а потім до Тарнова у Польщі.
У 1924 р. родина Шовгенівих переїхала до Подєбрадів у Чехословаччині, і там Іван Шовгенів став ректором Української Господарської Академії. Того ж року Олена закінчила гімназію у Подєбрадах, а далі навчалася на історико-філологічному відділі Українського Високого Педагогічного Інституту в Празі (1925–1929). 1926 р. вона взяла шлюб із колишнім сотником Армії УНР, вихідцем із Кубані, студентом Української Господарської Академії в Подєбрадах Михайлом Телігою. У 1929–1939 роках подружжя мешкало у Варшаві, й Олена вчителювала в початкових класах української школи.
Ще студенткою Олена Теліга почала публікувати свої вірші у редагованому Дмитром Донцовим «Літературно-науковому віснику», потім — у його ж «Віснику», і невдовзі стала четвертою у «Вісниківській квадризі» українських поетів — поруч із Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем і Леонідом Мосендзом. Після переїзду до Кракова 1939 р. Теліга очолила там мистецьке товариство «Зарево». Збірка її віршів «Душа на сторожі» була видана 1946 р.
У грудні 1939 р. Олена Теліга долучилася до Організації Українських Націоналістів, працювала в очолюваній Олегом Ольжичем культурній референтурі, а після розколу ОУН приєдналася до мельниківців. У липні 1941 р. Олена та Михайло Теліги у складі похідної групи ОУН(м) перейшли річку Сян біля Ярослава та вирушили до Львова, 22 вересня вони були у Рівному, а 22 жовтня приїхали до Києва. Тут Олена організувала та очолила Спілку українських письменників, заснувала та редагувала літературно-мистецький тижневик «Літаври» — додаток до газети «Українське Слово».
У грудні нацисти закрили «Літаври» та заарештували кількох співробітників редакції «Українського Слова». Попри прохання друзів, Теліга відмовилася виїхати з Києва. Уранці 9 лютого гестапо заарештувало Олену та Михайла Теліг і майже весь склад Спілки українських письменників в її приміщенні на вулиці Трьохсвятительській (Михайлові, який не був письменником, гестапівці запропонували піти, але він залишився з Оленою).
Олена та Михайло Теліги були розстріляні нацистами у Бабиному Яру 22 лютого 1942 р.
[Два сонети]
О. Ш.
1
Коли приходиш ніжний і шумкий
І дзвоном слів перетинаєш спокій,
Мені здається: з весняних потоків
Пливуть бурхливі і ясні струмки.
Тоді вдаряють спінені думки
У таємничість непочатих років,
Куди пірве твої юнацькі кроки
Далекий шлях – тривожний і стрімкий.
Так радісно тримать мої долоні
У цій кімнаті, де в низькім поклоні
Схилились айстри на овальний стіл;
Та все ж життя – це обрії далекі,
Це літаків непогамовний клекіт,
І у руках – скажений скоростріл.
2
Не раз кажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!
І знаю я – в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.
Щось захлисне, мов повінна ріка,
Моє лице і всі знайомі речі,
Бо щастя вихром упаде на плечі
Й закрутить дні, мов крила вітряка.
Та ледве прийде кликане і ждане,
Та кинеш все, щоб на гучні майдани
Піти у слід за тисячами ніг…
І раптом пам’ять, мов натхненний майстер, вогнем замлює золотавість айстер,
Овальний стіл – і мій веселий сміх.
СУЧАСНИКАМ
“Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби – спокійний і суворий.
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”
Але для мене – у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому є й моя сміливість:
Палити сонце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив.
Та там, де треба, – я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
***
Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.
Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключів і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.
Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду в чорну ніч
І йти крізь січні в теплі квітні,
Крізь біль розлук – у радість стріч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари,
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.
ПОВОРОТ
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, –
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини – гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо – до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря – тепле та іскристе!
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі – зимні чи ворожі.
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде – чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти – дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
МУЖЧИНАМ
Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа – криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, –
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
БЕЗ НАЗВИ
Д.Д.
Не любов, не примха й не пригода, –
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.
І коли твоя душа, воскресла,
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай, чиї надхненні весла
Темний берег вміли відштовхнуть.
Не любов, не ніжність і не пристрасть, –
Тільки серце – збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!
ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ
За вікнами день холоне, У вікнах – перші вогні...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма, –
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою –
Я плакать буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок, гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань –
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.
Олена Теліга. Біографія. Відеоурок з української літератури https://www.youtube.com/watch?v=FLtmezYLbEg
Відеоурок з української літератури "Олена ТЕЛІГА. «Сучасникам», «Радість»", 7 клас https://www.youtube.com/watch?v=RL6H3OV5KQI
Поезії "Радість" та "Сучасникам" Олени Теліги. Відеоурок з української літератури (7 клас) https://www.youtube.com/watch?v=139DsEY_yBM
Олена Теліга "Сучасникам" аудіовірш слухати https://www.youtube.com/watch?v=ET7FQuf1hGQ
Олена Теліга
(1907–1942)
Олена Теліга з дому Шовгенівих народилась у петербурзі 21 липня 1907 р. Родина Шовгенівих належала до середовища петербурзької російськомовної інтелігенції, а хрещеною Олени була російська поетка Зінаїда Гіппіус.
У 1917 р. батько Олени Іван Шовгенів став професором Київського Політехнічного Інституту, родина переїхала до Києва та оселилась у професорському будинку на території Політехніки. Олена навчалась у І Київській приватній жіночій гімназії Олександри Дучинської та опановувала німецьку, французьку та українську мови.
У 1919 р. Іван Шовгенів був призначений міністром в уряді Української Народної Республіки, але наступного року через наступ більшовиків був змушений виїхати до Польщі. Навесні 1922 р. Олена разом із своєю матір’ю та молодшим братом виїхали з Києва до батька, проте по дорозі у Вінниці вони були заарештовані та ув’язнені більшовиками. Після звільнення Шовгеніви прибули до Кам’янця-Подільського, а потім до Тарнова у Польщі.
У 1924 р. родина Шовгенівих переїхала до Подєбрадів у Чехословаччині, і там Іван Шовгенів став ректором Української Господарської Академії. Того ж року Олена закінчила гімназію у Подєбрадах, а далі навчалася на історико-філологічному відділі Українського Високого Педагогічного Інституту в Празі (1925–1929). 1926 р. вона взяла шлюб із колишнім сотником Армії УНР, вихідцем із Кубані, студентом Української Господарської Академії в Подєбрадах Михайлом Телігою. У 1929–1939 роках подружжя мешкало у Варшаві, й Олена вчителювала в початкових класах української школи.
Ще студенткою Олена Теліга почала публікувати свої вірші у редагованому Дмитром Донцовим «Літературно-науковому віснику», потім — у його ж «Віснику», і невдовзі стала четвертою у «Вісниківській квадризі» українських поетів — поруч із Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем і Леонідом Мосендзом. Після переїзду до Кракова 1939 р. Теліга очолила там мистецьке товариство «Зарево». Збірка її віршів «Душа на сторожі» була видана 1946 р.
У грудні 1939 р. Олена Теліга долучилася до Організації Українських Націоналістів, працювала в очолюваній Олегом Ольжичем культурній референтурі, а після розколу ОУН приєдналася до мельниківців. У липні 1941 р. Олена та Михайло Теліги у складі похідної групи ОУН(м) перейшли річку Сян біля Ярослава та вирушили до Львова, 22 вересня вони були у Рівному, а 22 жовтня приїхали до Києва. Тут Олена організувала та очолила Спілку українських письменників, заснувала та редагувала літературно-мистецький тижневик «Літаври» — додаток до газети «Українське Слово».
У грудні нацисти закрили «Літаври» та заарештували кількох співробітників редакції «Українського Слова». Попри прохання друзів, Теліга відмовилася виїхати з Києва. Уранці 9 лютого гестапо заарештувало Олену та Михайла Теліг і майже весь склад Спілки українських письменників в її приміщенні на вулиці Трьохсвятительській (Михайлові, який не був письменником, гестапівці запропонували піти, але він залишився з Оленою).
Олена та Михайло Теліги були розстріляні нацистами у Бабиному Яру 22 лютого 1942 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар