Шевченко очима краян

Життя і діяльність Тараса Шевченка була орієнтиром і надихала багатьох  поетів до творчості. Не залишились осторонь і поети Виноградівщини. Пропоную підбірку поезій краян про Великого Кобзаря

Копинець Карло Федорович

Кобзар

Посіяне із доброї руки

Не проросте на полі бур’янами,

Написане сіяє над віками,

Пророчі розпромінивши думки.

Що крешеться натхненно із грудей,

То будь-коли неправду й підлість плавить.

Кобзар великий вічністю ідей,

Бо він писав від серця, не для слави.

Що буде потім – не лякало теж:

В майбутньому розсудять прості люди.

Із величі лиш велич проросте,

А інше все – навіки світ забуде.

Тарас Шевченко

З його багатства ми черпаєм досі,

Хоч був кріпак, а не вельможний пан.

Пішов із літа, не знайшовши осінь,

Та заслужив найбільшу шану з шан.

Буває слава, мов легка пір’їна,

А є така, немов у колбі ртуть.

Його, мов Бога, любить Україна –

І в тій любові правди вічна суть.

Жандармів й блазнів шикувались роти,

Сопів фельдфебель: - Ваша благородь!...

Хотіли нашу славу побороти,

Але не можна правду побороть.

Усе в царя: тунгуси і евенки,

Імперія від заходу на схід! –

«Оце б лише приборкати Шевченка,

То вже й хохлів боятися не слід!»

Придворним любі царські забаганки,

Не запече їх слово бунтаря.

І понеслись панове та підпанки

З обіймами навколо Кобзаря.

Та їх не прийняв лицар волі й духу,

Дав холуям одразу відкоша,

Хоч добрим був, не скривдив навіть муху,

А тут горіла гнівом вся душа.

Вона вогнем живим палахкотіла,

Змивала бруд з правдивих позолот:

Ще нам учора слава гомоніла,

І український повставав народ.

Де затишок знайти для небораки ? –

Були ляхи, теперка й москалі.

За Україну бились гайдамаки,

І сіялись нові й нові жалі.

Нові жалі й понура блякла днина.

О Боже, нащо кривдити судьбу! –

Ось край воріт спинилась Катерина,

Всі покритки прийшли в мою журбу!

Зневажені, обдерті… З ними й діти –

Безбатченки не з власної вини.

О світе мій, такий тривожний світе!

Вкраїно люба, де твої сини?

Можливо, десь за іншим горизонтом

На щось, чекають, а можливо, й ні?

Мерщій приходьте, Залізняку, Гонто,

Бодай у сни роз’ятрені мені!

Але не йдуть… Дуби столітні спали,

І пили хмари воду із Дніпра…

Не раз, було, поета ошукали,

Хоч він чужого не бажав добра.

Хоч дав народу все, що можна дати,

Не просячи нічого узамін,

Його постригли радо у солдати,

Та генієм і там зостався він.

Дарма царі хотіли і царята

Притишити душі бунтарський гнів.

Не вдалося. Не стало супостата –

Живе Шевченко в сяйві віщих днів.

Лісіцкі Михайло Юрійович

Розмова з Тарасом

Я,Тарасе, наче плачу.

Наче вболіваю.

Наче бачу. Що вже трачу.

Трачу і не знаю...

Трачу віру в справедливість.

В гідність побратима,

У свою, й його сміливість.

В зверхність над грошима.

Віру в людяні чесноти,

І право на правду.

В свої сили , щоб  боротись.

Чи я їх та знайду ?

Думкою до тебе лину

Кобзарю великий,

Стою наче біля тину,

Щоб поговорити.

Про свавілля розказати,

Пана не чужого,

У якого рідна мати

Жила ще убого,

У якого думка  хибна

Про себе і ближніх.

Для якого мова рідна –

Гра емоцій лишніх.

У якого потяг дикий

До наживи, батьку.

Це у нього – майже тихий,

Голос на початку.

Це про нього говориться:

«З біди веселиться».

Це він Бога не боїться,

Й людей не ганьбиться.

Це про нього кажуть люди,

Що хабарі любить.

Бо бере й дає їх всюди,

І за кріслом тужить.

Він тебе в річницю твою

Ходить вшанувати

Хоч байдужим є до болю,

Через що страждав Ти.

Є байдужим до держави

І народу свого.

Про якій він дбати мав би.

Та що йому з того.

Він права має великі,

Та найбільше право,

Щоб за вчинки, навіть дикі

Не страждав бувало.

Це його стихія,

Бо тут він має все,

Була б тільки мрія.

Тут і пенсію велику

Дадуть йому тихо.

Що пожив собі на втіху

Й покерманив  лихо.

А ми, як сироти убогі,

Крекнемо з братами,

Бо вже погодились поволі,

Жити батраками.

Час іде, за ним роки,

Уперто, без жалю,

Й лиш сором є

Перед дітьми,

Якими дорожу.

Сором цей за свого брата,

який лінивим є.

І не хоче розібратись –

Чому ми так живем

Він негаразди наші всі

Пов’язує з паном.

А сам забув як допоміг

Йому стати хамом.

Забув за цінності людські,

І мудрості слова,

Що «не надійся на князі…» -

Вони ганьба твоя.

Вони й для нації ганьба,

Бо їхня жадоба

До побутового добра,

Як  та примара зла.

В їхніх вчинках хижих, не людських,

Свідомість наша є, лиш пильно тільки придивись

І ясно все стає.

Вони такі, бо ми якісь

Кволі і полохливі.

І кожен з нас збагне колись,

Що не те робив він.

Втіха в мене є єдина,

Тарасе похмурий,

Молюсь я за побратима,

Щоб він вже став мудрий.

Молюсь я й за пана свого,

Й він щоб мудрий став.

Щоб благодать була в нього,

Щоб пам’ятав і знав:

«Якщо утроба розум полонила,

І щось зробити вже не сила,

Щоб зла поширенням не стати,

У Бога поміч слід прохати»

Березень 2001 р.

Ньорба Федір

Безсмертному Тарасу

Ти відчайдушно йшов до бою,

Безсмертний наш Тарасе,

Ми гордимось тепер тобою,

Бо ти поклав нам трасу,

Якою з темряви до світла

Прямуємо в прекрасне,

Щоб Україна пишно квітла,

І багатіла рясно.

Віддав ти все, що мав, народу,

Свою безсмертність і життя,

Дороговказ поставив роду

В його щасливе майбуття,

Незгасну запалив зірницю,

Розвіяв пітьму ночі,

Води живої дав криницю,

Відкрив незрячим очі!

                   Погоріляк Юрій Юрійович

Малий Тарас

І малював малий Тарас

І квітки і долі.

І ліс густий,зелений ряст,

Тополі у полі.

Його старання і любов

У світлу годину

Помітив гордий Карл Брюлов,

Пожалів дитину.

І викупив із кріпацтва,

Дав надії жити.

Він малював,він писав,

Вмів добру служити.

Його кобзар і картини

Будуть вічно жити.

Для матері,для дитини

Будуть вік служити.

Тарасу Шевченку

Тече Дніпро,Тече Дніпро

Повз Канівські кручі,

Несе щастя,несе добро

На поля родючі.

Там Шевченко з постаменту

Споглядає хвилі,

Баржі Дніпра,що несуться

У просторі милі

Твоє життя в нім відбилось,

Радості і болі.

Ти все проніс,що судилося

І не хаяв долі.

Тебе били чужі і свої,

У тюрми сажали,

Приймав долю,зносив жалі.

Зносив всі скандали.

Тепер стоїш у Каневі

На високій кручі,

Де і Дніпро, де і гори

І землі родючі.

Я би хотів твоїм шляхом

Все життя ходити,

Здолать біди, здолать злидні,

Вкраїні служити.

Тепер стою перед тобов

Убогий і бідний,

Ні державі, а ні владі

Я вже не потрібний.

Твому генію молюся

І прошу святого,

Нехай пришле допомогу

Для народу мого.

А ти дивись на Вкраїну,

На Дніпро і гори.

Проси Бога, проси владу

Знищить наше горе.

Читаю Шевченка

Знов Шевченка я читаю,

Його думи ясні.

І стежину відкриваю

Про думи сумні.

Його життя,його душу

І важкі його дні,

І не таю, сказать мушу,

Важко жити й мені.

Всюду чую його голос

Тривожний і м’який

Моє серце розкололось,

Туга паде в рядки.

Я хочу так же як він

Сплести вінок слави.

Нехай лине неначе дзвін

У рідній державі.

Вірно п’ю з його джерельця,

Жену тінь похмуру,

Стираю біль з свого серця,

Проганяю журу.

Нехай моя Україна

Квітне, розквітає,

Живе щасливо людина

І горя не має.

Я Шевченка буду читать,

Його думи сумні

І стежину прокладати

Його думам ясним.

Мати Шевченка

Карпатська наша мати,

Ніколи не згасне.

Скільки буде в світі жити,

Життя буде красне.

Вона у нас є найкраща

У цілому світі,

Хоч і бідна, та не злюща,

Має гідні діти.

І серед них сам Шевченко,

Поет України,

Його мати хоч кріпачка

Родом з Верховини.

Катерина Бойко з Карпат

Жила на Вкраїні,

Зустріла Григорія там,

З’єднала з ним долі.

Невдовзі родила сина,

Назвали Тарасом,

Рада сім’я і родина,

Раді усі разом.

Хлопчик росте, виростає,

Віршам дає раду,

Про Карпати мало знає,

Про дідика й бабку.

Стає генієм він людства,

Не лише Вкраїни,

Зносить біду від паскудства

І злої людини.

Був сужений, сидів у тюрмі

І жив у Сибіру.

Народ страждав в в страшнім ярмі

І втратив довіру.

Царизм ловив, слово душив

І саджав у тюрми,

Важко в тюрмі Шевченко жив,

Йшли думи похмурі.

Писав вірші і малював

Для свого народу,

Від царизму він не чекав,

Жодну нагороду.

Бідна мати сяде в хаті

І згадує сина.

І не знає де шукати,

Де її дитина.

 Епіграф: Т. Шевченко:

«У всякого своя доля

І свій шлях широкий»

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Кому тюрма, кому воля

І політ високий.

У Ткаченка свої плани

За крісло держатись,

Комуністів, їхні клани

При владі тримали.

А там вони все поділять,

Обдеруть багатих,

Кому гулаг, кого встрілять,

Повісять горлатих.

І настане мертва тиша,

Злагода в державі,

Навіть бідна сіра миша

Не зашкодить славі.

Тільки що будуть ділити,

Як бідними станем,

По законам будем жити,

Проти них повстанем.

Чи не пора усім лівим

Правими вже стати,

Бути чесним, бути смілим,

Творити не красти.

Буде влада, будуть крісла

І народ багатий,

В чиновників буде слава

І політ завзятий.

Шуба Антон Михайлович

Ювілейне двохсотріччя

Відзначає цього річчя

Наша Україна-ненька

Сина славного Шевченка.

Народивсь в селі Моринці

В чотирнадцятому році

В дев’ятнадцятім столітті

В неспокійний час  світі.

Поневолені народи

Вперто рвуться до свободи.

Рвуться збройними шляхами

І словесними думками.

Ріс тарас в тяжкій неволі,

Панської зазнав сваволі,

Із дитинства сиротою

Залишився із бідою.

Важко сироті в неволі:

Пас Тарас ягнята в полі,

З пастушка іде в прислуги

«Козачком» до недолуги.

Ненависницька натура

Енгельгардта-самодура

Принесла Тарасу кривди

Й підштовхнула до свободи.

Змалку виявив бажання

До навчання й малювання.

Крадькома став малювати

Й перші віршики складати.

Переїзд до Петербурга

Здійснює й Тарас-прислуга

Тут і стався злам у долі-

Вихід кріпака з неволі.

Здібного до малювання

Направляють на навчання,

Щоб з художника-прислуги

Мати зиск з його услуги.

Панський намір не відбувся -

Лотерейний викуп збувся.

Звільнений іде з кріпацтва

В Академію мистецтва.

У кріпацькій ще неволі

Душу вилити у слові

Потяг мав непереборний,

Лиш на волі став поборний.

В Академії мистецтва

Поряд з працею малярства

Душу виливає в слово

Що лягло в рядки віршово.

Думи про тяжку неволю

Душу вразили до болю.

Закликав до непокори,

До сокири й недовіри.

За прожитий час в кріпацтві

Сам зазнав життя у рабстві.

Тож народним від природи,

Визнали його народи.

Полюбив ти Україну

Як син матір любить рідну.

Як тебе нам не любити –

Шлях до волі зміг розкрити.

Геніального поета

Знає вся земна планета.

З «Кобзаря» вірші вивчаєм

І пісні твої співаєм

У піснях живеш ти з нами

З мелодійними словами.

Душі наші ти чаруєш

І натхнення нам даруєш.

В кожнім домі ти віками

На портреті,що руками

Вишивають наші мами.

В серці вічно будеш з нами.

Славнозвісного Шевченка

Славить Україна-ненька,

Що став речником й пророком,

А «Кобзар» - для всіх уроком..